Я запитую в себе, питаю у вас, у людей

Я шукаю в книжках, роздивляюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень ідень,

Коли ми перестали пишатись, що ми – українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще від Байди нам в’ється,

І що ми в Україні також – український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш в піснях, а не в барилах вина,

І що щедрість в серцях, а не лиш у крамничнихвітринах,

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не країна.

Я до Тебе скажу і до кожного з нас повторю:

Говорімо усі, хоч ми добре навчились мовчати,

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

…Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога:

Чом солодшим від меду нам видався час забуття

Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! Тож слов'яни ми з вами чи як?

Чи в “моголах” і вмерти судилось нам ще від Тараса?

Чи в могили прийдеться забрати нам наш переляк,

Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої, як гірчать мені власні слова,

Добре знаю, що й вам вони не солодкі гостинці,

Але мушу сказати, бо серце мов свічка сплива,

Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

…І тоді в мене ниє крамоли відламок тупий,

Мене думка одна непокоїть на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи,

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя і сил!

Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?